Історії дітей

Втратила одночасно 12 близьких родичів, включно з татом.

Марго з Маріуполя одномоментно втратила майже всіх близьких: батька, брата, двох бабусь, дядька, хрещених. З 12 людей, які були в приватному будинку, в який прилетів снаряд, врятувалося троє.

Маргарита пройшла реабілітацію, знає, що її заспокоює, як доросла спілкується з психологами і мріє бути детективом. Вона згадує парк «Веселка» у Маріуполі, де завжди було весело. Згадує, як бабуся вчила її читати. І хоча ні рідне місто, ні рідні люди не можуть загорнути Марго в обійми, вона бажає іншим українським дітям бути щасливими і продовжувати жити.

Буча, Київська область, березень 2022 року. У день трагедії 16-річний Юра разом із батьком їхали на велосипедах до міської ради за гуманітарною допомогою. По дорозі до них підійшов російський солдат, наказав зупинитися, підняти руки і запитав куди вони йдуть. Батько Юри сказав, що їдуть за їжею. Раптом солдат почав по них стріляти. Перший постріл убив батька, другий потрапив у Юру. На щастя, хлопець вижив.

Через деякий час хлопець знайшов і впізнав вбивцю свого батька в Інтернеті. Він хоче справедливого суду для солдата, який вчинив військовий злочин проти його батька. Gen.Camp допоміг Юрі впоратися з емоціями та стати ще ближчим до рідних.

«Коли ліг на землю, я запитав, чи можна мені підійти до батька. І він ще два рази вистрілив. Я повернув голову і побачив, що до мене тече кров батька», – розповів Юра. На капюшоні хлопчика досі є чорний слід від кулі. Зараз худі зберігається в СБУ як речовий доказ.

Втратив батьків, мама була на 7 місяці вагітності.

Його батьки загинули від ворожого снаряду просто на вулиці міста. Мама хлопчика тоді була на сьомому місяці вагітності. Богдан на той час був у сусідки, і коли всі заснули, вночі взяв велосипед і поїхав на місце тієї страшної події, аби побачити своїх батьків. Маленьке серце відмовлялося вірити у те, що мами й тата більше немає.

Богдана врятували правоохоронці. Вони приїхали до хлопчика, зібрали його речі, евакуювали з гарячої точки, нагодували та розважили. Хлопчик був наляканий та у відчаї від звістки про загибель батьків. Богданчик став учасником другої зміни табору Gen Camp. Пройшов реабілітацію та отримав психологічну допомогу від провідних українських спеціалістів.

Тіла його батьків кілька днів так і залишилися лежати просто на вулиці, через постійні обстріли поховати їх одразу не було змоги.

У перші дні повномасштабного вторгнення хлопець разом із батьками виїхав з Броварів у Чернігівську область. Дорогою вони натрапили на колону танків російських військових. І один з БТРів розчавив автомобіль, у якому перебувала вся його родина.

Почувши, що Андрій залишився живим, російські військові витягли його з авто, залишили на узбіччі дороги і на його очах вистрелили в бензобак автомобіля.

19 лютого 2023 року почався ракетний обстріл. Мати вибігла до дитячої кімнати, щоб відвести дітей у підвал, але не встигла. Пролунав потужний вибух, і в одну мить усе навколо стало білим. Бомба зруйнувала дві кімнати в будинку, залишивши Єгора і Сашу під завалами разом із батьками. Брат і сестра змогли вибратись лише завдяки евакуації, яку організували українські військові. Дітей госпіталізували з опіками та пораненнями.

Фотографія маленького Владика на могилі його мами облетіла міжнародні ЗМІ. Коли весь світ був шокований звірствами росіян у Бучі, багато хто згадав саме цього хлопчика.

Перші дні війни вони провели під окупацією — у морозних підвалах і в голоді. А потім сталося найстрашніше — хлопчики втратили маму. «Тато пішов перевірити, чи немає мін на вулиці. Коли він підійшов до мами, вона була холодна».

До повномасштабної війни його родина здійснила мрію і переїхала у власний будинок. Мама працювала перукарем, а тато — у військовій частині в Гостомелі.

У Gen.Camp ми багато говорили і ще частіше — дивувались його мудрості. Хлопець каже, що людина помирає тоді, коли про неї забувають. А щоб виплеснути емоції, він малює у своєму унікальному стилі. Через кольори Лев виражає свої почуття, які неможливо передати словами.

24 лютого тато поїхав в Гостомель до своїх побратимів. А у березні загинув, виконуючи бойове завдання. Востаннє Лев бачив його перед початком російського вторгнення.

До 24 лютого 2022 року дівчинка з батьками жила за кордоном. Однак, на початку повномасштабного вторгнення її батько Олег «Кельта» Катрич без вагань повернувся в Україну. Він став першим, хто визвався летіти на підкріплення в Азовсталь. Попри смертельну небезпеку, герой десантувався у саме пекло, аби тримати оборону пліч-о-пліч із побратимами. Цей бій став для Катрича останнім. За його відвагу і бажання допомагати друзям, Тамара називає батька «янгол-охоронець». А ще Тома має неабиякий хист до малювання. Для неї це найкраща терапія.

До повномасштабного вторгнення рф в Україну Саша з братом вели буденне дитяче життя, ходили разом до школи. Але у 2022 році вони мали покинути звичний простір і виїхати з міста. На жаль, під час евакуації Саша з родиною потрапили під обстріл на вокзалі Краматорська. Дівчинка й досі в деталях памʼятає той день, бо побачила смерть на власні очі.

Через декілька місяців батько дівчинки загинув на фронті. Саша поважає те, що її батько став добровольцем і пішов захищати Україну. Але вона і до сьогодні не може повірити у його смерть.

«До війни життя було яскравішим. До війни було дитинство», – розповідає Ігор. 24 лютого 2022 вони з мамою і шестирічною сестрою Марусею виїхали до Польщі. Прожили там 4 місяці, але дуже хотіли додому, тому повернулись. 14 січня 2023 була довга повітряна тривога. Під час відбою Ігор пішов гуляти з другом. Але друг провалився під лід, Ігор його діставав, обоє були мокрі. Щоб їх не насварили, вирішили побути в друга. Тоді тривога почалася знову. Мама покликала Ігоря додому, але він боявся повертатися в мокрих джинсах. За 20 хвилин ракета впала на житловий будинок. Маму загинула.

«Мені було дуже шкода, що я тоді не пішов додому, бо я міг би хоч востаннє зустріти маму. Але я цього не зробив». Для Ігоря можливість висловитися – це музика. Він каже, що хоч всі і говорять, що треба вчитися на айтівця, він думає, що мама була б рада бачити його на сцені. «Це не кінець. Навіть якщо здається, що втратив усе, завжди є заради чого жити».

У перші дні після початку війни Єгор з татом та сестрою пішли за продуктами і попали під обстріл. Ракета прилетіла у завод поблизу, і на очах у хлопця уламками вбило батька. Єгор намагався зупинити кровотечу, але врятувати тата не зміг. Після побаченого юнак закрився у собі.

Згодом потрапив до Gen.Camp і навчився знову проявляти емоції.

5 жовтня 2023 року російська ракета «Іскандер» влучила в кафе у селі Гроза на Харківщині й вбила 59 людей. Серед них були тато, мама, бабуся і дудусь Насті і Діми.

Після смерті майже всієї родини Діма разом із старшою сестрою набили спільні тату на честь батьків: «Сімʼя понад усе», «Боже збережи». Це нагадування допомагає їм жити далі.

«Ми з мамою ховалися в гаражі і дивилися, як ракети летять з Бучі на Ірпінь, з Ірпеня на Бучу».

Одного разу брат Савелія подзвонив йому і його матері. Він сказав: «Я поранений, дядько поранений, але щодо нашого тата...». Тоді хлопчик зрозумів, що його батько помер.
Тіло батька Савелія не могли забрати 10 днів через запеклі бої.

«Коли я був дитиною, я хотів бути стоматологом, лікарем. Але тепер, після смерті батька, я вирішив стати військовим».

«Коли я лежав під завалами, було боляче ковтати і дихати, але міг ворушити ногою і так знайти Санька».

«Коли ми були під завалами, я знайшов скло і подумав, що зможу зробити прохід і вибратись».

«Коли мене відкопали, стало холодно, було боляче рухатись, нас відвезли в лікарню».

5 жовтня 2023 року росіяни завдали удару ракетою «Іскандер» по місцевому кафе, вбивши 59 людей. Того дня трагедія прийшла в кожен дім її села, забравши рідних і друзів.

Ксюша була на онлайн-уроці з фізики та вперше в житті намагалася спекти торт. Почувши гучний вибух, вона вибігла на вулицю. Того дня росіяни вбили її батька, маму та бабусю.

Брат Ксюші знайшов тіло батька, але їй не дозволили його побачити. Маму і бабусю вдалося ідентифікувати лише за допомогою ДНК-тесту.

Після трагедії Ксюша взяла участь у психологічному інтенсиві Gen.Camp.

«Я зранку просинаюсь, як звичайна нормальна людина, в якої нічого не сталось. Я вмиваюсь, одягаюсь, снідаю, сідаю за уроки», – згадує Аня. Аж раптом світ дівчинки назавжди змінила російська ракета, яка влучила в будинок її сім’ї.

Батьки дівчинки загинули у себе вдома, вони були в сусідній кімнаті. Дівчинка кричала і просила про допомогу, кликала батьків, які вже не могли її почути. Сусіди, які жили поверхом вище, знайшли Аню і допомогли їй спустились в укриття.

«Більш за все я любив грати з татом в ігри» – розповідає 9-річний хлопець. Нажаль, тепер час разом залишився тільки в пам’яті Валентина. Адже його батько під час перестрілки отримав поранення несумісні з життям.

Валентин каже, що тато був «гарним хлопцем», вчив як бути мужнім і вміти захистити себе в разі потреби. Хлопчик вважає найціннішим для себе власне життя. Тому він мріє щоб люди, яким подобається жити, були безсмертними.

У Марусі з мамою були дуже теплі стосунки. Дівчинка відчувала, що мама її дуже любить, і щиро раділа часу, що вони проводили разом. Проте 14 січня 2023 року російська ракета влучила в житловий будинок, де перебувала її мама. Маруся до останнього сподівалась, що маму врятують. ЇЇ серце було розбито, коли дівчинка дізналась про смерть мами.

Зараз вона продовжує жити в Дніпрі з батьком, старшим братом і котом. Дівчинка каже, що їй добре живеться: разом з батьком ходить на рибалку, радіє творчим успіхам брата. Але вона все ще продовжує сумувати за мамою.

У Ксюші залишилось багато позитивих спогадів про тата, про час проведений разом. Дівчинка каже, що він навчив її багатьох важливих речей: любити, поважати, цінувати людей. Вона вважає себе “татусевою донечкою”, адже вони мали дуже теплі стосунки. Але зараз Ксюша вимушена вчитись жити зі своїм травмуючим досвідом і планувати своє майбутнє вже без батька.

Тато Ксюши був прикордонником. Він стік кров’ю від уламка ворожої ракети прямо на робочому місці. Після цієї трагічної події дівчинка особливо сильно переживає за маму, яка є військовослужбовицею.

У Ксюші залишились мама і брат. Сімʼя — це те, що допомагає їй триматись.

Цю трагедію пам’ятають всі українці. Гроза невелике селище, де всі всіх знають. Тому на поховання військового – родича Аліни – зібралось майже все село. Дівчинка теж мала йти, але боялась поховань і залишилась вдома.

Це рішення врятувало їй життя. Адже раптом сільску тишу розірвав гучний вибух. Аліна одразу вибігла на вулицю. Вона здогадувалась, що сталось, але не хотіла виріти.

Вона не хотіла йти на місце прильоту ракети, адже боялась побачити рідних мертвими. Незабаром подзвонив її батько і повідомив, що сестра і мама загинули. Бабуся була жива, але отримала поранення несумісні з життям. Зараз дівчинка живе з татом, який невдовзі після інциденту повернувся з фронту. Аліна планує втілити бажання сестри і більше часу приділяти співу.

Хлопчик хворів, тож його ранок почався з полоскання горла. Після він прийшов до батька дивитись телевізор. Саме в цей час і пролунав вибух, який забрав життя мами Микити. Це сталось напередодні свята, 31 грудня 2023 року. Вона загинула від ворожого снаряду, який влучив у будинок, де мешкала сім’я Микити.

Найбільший страх хлопця — це те, що тато здасться. Микита й досі вчиться жити без найдорожчої людини у світі. Ми у Gen.Camp допомагали хлопцю долати біль і горе, та вчитися знову радіти життю.

«Ягідне – маленьке село, там п’ять вулиць і всі одне одного знають», – каже Аня. «Наприклад, у мене в класі було лише троє дітей», – додає Діма.

Дівчинка дуже чітко пам’ятає день, коли окупували їх село – 3-го березня, близько 16:00. А на ранок наступного дня росіяни облаштували штаб у місцевій школі і загнали до підвалу всіх мешканців села.

380 людей провели 28 днів у тісному підвалі без можливості вільно пересуватися. Замість вбиральні – одне відро на всіх. На стіні писали список людей, які померли від задухи або були розстріляні. Мама Діми піднімалась до росіян з проханням дати їй шматок хліба. Їй нестерпно було дивитись на дітей, що голодують.

Зараз Аня і Діма наново вчаться боротися зі своїми страхами і мріяти. Діма хоче стати фотографом, а Аня вже вирішила, що присвятить свою кар’єру військовій справі.

«Потрібно ніколи не здаватися і бути сміливим».

Юра в одну мить втратив маму, батька, молодшого брата і сестру. Вони їхали забрати хлопця від бабусі, але їхня машина підірвалась на міні, яку росіяни зумисно лишили на дорозі – у них не було шансів вижити. Хлопець дуже важко переживав втрату, адже дуже любив своїх рідних. Зараз він з теплом згадує, які смачні вареники готувала його мама, як його сестра і брат робили перші кроки, як вони святкували разом його день народження.

Після втрати Юра усвідомив, що найбільшою цінністю в житті є сімʼя. Він і досі сумує за близькими і часто бачить сон, де він з усією сімʼєю пʼє чай.

Тато Каті працював на головній фабриці міста, а з початком повномасштабного вторгнення долучився до бригади ТрО. Дівчинка з власного будинку бачила бомби, які летіли на «Азовсталь». Вона бачила велику кількість смертей і знала, що наступним може стати кожен. Виїхати з Маріуполя дівчинці з мамою вдалося лише наприкінці весни 2022 року.

Найщасливіший день у житті Каті – Новий рік 2023. Мама подарувала їй каблучку зі словами тата, який уже загинув — “людина-пружина”. Він дуже сильно підтримував доньку, яка займається гімнастикою, тож називав її саме так.